Підручник з української літератури 6 клас
Урок № 1 - 2
Повторення. Тарас Шевченко. Розповідь про письменника, його дитинство (на основі повісті С.Васильченка "В бурянах"). Картини довколишнього світу в поезіях Тараса Шевченка "За сонцем хмаронька пливе" та "Садок вишневий коло хати"
Урок № 3
Павло Тичина. Цікаві відомості про поета та край,
де він народився.
"Не бував ти у наших краях!", "Гаї шумлять...",
"Блакить мою душу обвіяла..."
Мелодійність віршів Павла Тичини
Урок № 4
Євген Гуцало Оповідання "Лось".
Співчуття, милосердя - шлях до перемоги добра.
Образи хлопчиків, їхня невідступність у захисті гуманних переконань
Урок № 5
Максим Рильський "Дощ", "Осінь-маляр із палітрою пишною ..."
Єдність людини і природи, зв'язок між станом людської душі та довкіллям
Домашнє завдання:
Вивчити напам'ять вірш Максима Рильського на вибір
Урок № 6
Микола Вінграновський. Повість "Сіроманець" - захоплююча та драматична історія про хлопчика й вовка як приклад гармонії людини й природи
Урок № 7
Підсумкова контрольна робота з теми
"Повторення вивченого за 5 клас"
Виконати тестування за посиланням
Урок № 8
Усна народна творчість, її різновиди (казки, міфи, легенди, прислів'я, приказки, загадки …). Календарно-обрядові пісні. Роль і місце пісні в житті українців. Головні календарні обряди. Народна обрядова пісня, її різновиди.
Урок № 9
Пісні зимового циклу
Домашнє завдання:
Вивчити напам'ять одну пісню зимового циклу на вибір
Урок № 10
Пісні літературного походження
"Ще не вмерла України..." П.Чубинського та М.Вербицького - національний гімн нашої держави
"Ой у лузі червона калина" - пісня С.Чарнецького та Г.Труха, що стала народною
Урок № 11
Легенда про дівчину Україну, яку Господь обдарував піснею
та її зв'язок з "Молитвою" О.Кониського
Виконати тестування за посиланням
Контрольна робота "Календарно-обрядові пісні. Пісні літературного походження"
Урок № 13
Микола Вороний "Євшан-зілля"- поема про необхідність повернення людині історичної пам'яті, усвідомлення своєї національної приналежності
Домашнє завдання:
Урок № 14
Тарас Шевченко – духовний батько українського народу, великий поет і борець за волю.
«Думка» («Тече вода в синє море…»)..
Домашнє завдання:вивчити вірш "Думка" напам'ять
Урок № 15Тарас Шевченко. Відомості про перебування в Санкт-Петербурзі. Історична основа поеми Тараса Шевченка «Іван Підкова». Патріотичні мотиви, героїчний пафос твору
Домашнє завдання:
Домашнє завдання:
Виконати тестування "Тарас Шевченко. Перебування у Петербурзі"
Урок № 16 - 17Володимир Рутківський. «Джури козака Швайки» («На козацьких островах»). Твір про волелюбних, сміливих героїв, які вміють вистояти у складних ситуаціях. Тема боротьби українських козаків проти татарської орди
Домашнє завдання:
Виконати тестування за твором В.Рутківського "Джури козака Швайки"
Перевірте свої знання тексту пригодницької повісті
Володимира Рутківського "Джури козака Швайки"
УРОК № 18 - 19 (14.11)
Леся Українка. Дитинство поетеси, роль родини у її вихованні. «Мрії». Неповторний світ дитинства в цих поезіях.
«Як дитиною бувало…», «Тиша морська». Образ мужньої, сильної духом дівчинки, її життєрадісний погляд на світ, вільнолюбство, впевненість, розгорнута уява
Переглянути відеофільм
"Біографія Леся Українки"
Домашнє завдання:
Вивчити напам'ять вірш
УРОК № 20 (14.11)
Контрольна робота з теми "Загадково прекрасна і славна давнина України"
Виконати тестування за посиланням
Урок № 21-22 (21.11)
Володимир Винниченко
"Федько-халамидник"
Цікава історія з життя письменника
Художня розповідь про дивовижного хлопчика Федька, його життя і пригоди, стосунки з однолітками
Прослухати аудіокнигу
Урок № 23 (28.11)
Володимир Винниченко
"Федько-халамидник". Щедрий на добро внутрішній світ героя. Федько як особистість
Урок № 24 (28.11)
РМ Письмовий твір-роздум
"Лідерів бояться чи поважають?"
Виконати тестування за посиланням
УРОК № 25 (05.12)
Станіслав Чернілевський "Теплота родинного інтиму", "Забула внучка в баби черевички". Настрої та почуття, висвітлені в поезіях (доброта, любов, висока духовність)
"Забула внучка в баби черевички"
Створити сенкан до слова "РОДИНА"
УРОК № 26 (05.12)
Ірина Жиленко. Поезія "Жар-птиця"
Домашнє завдання:
УРОК № 27 (12.12)
Ірина Жиленко.
Поезії "Підкова", "Гном у буфеті"
Домашнє завдання:
УРОК № 28 (12.12)
Контрольна робота з теми "Я і світ"
Виконати тестування за посиланням
УРОК № 29 (19.12)
ЛІТЕРАТУРА РІДНОГО КРАЮ
Байки і притчі поета-земляка
Трохима Зіньківського
23 липня (4 серпня за н. ст.) 1861 р. – в м. Бердянську Таврійської губернії (нині Запорізької обл.), у день святих мучеників Трохима та Теофіла, в робітничій сім’ї Аврама та Уляни Зіньківських народився первісток, якого батьки за давньою традицією нарекли Трохимом. Перші уроки грамоти малий Трохим одержав від батька, потім блискуче навчався у приходській школі, отримуючи за успіхи в навчанні похвальні листи. 1873 р. – не маючи змоги платити за навчання в Бердянській класичній гімназії, Аврам Зіньківський віддає сина до училища. Осінь 1873 – червень 1876 р. – Трохим навчається у двокласному міському училищі.
В училищі у Зіньківського пробуджується інтерес до рідної мови, української пісні: читає твори Г. Квітки-Основ'яненка, «Чорну раду» П. Куліша, «Кобзар» Шевченка та ін. Після закінчення училища мріє стати учителем і вирішує вступити до Феодосійського учительського інституту. Серпень 1877 р. – Зіньківський відбуває із Бердянська до Феодосії, а звідти до Карасубазара (нині м. Білогірськ), де тоді, через російсько-турецьку війну, був тимчасово розташований Феодосійський учительський інститут. Осінь 1877 р. – через прогресуючу хворобу очей (трахому), Т. Зіньківський змушений був покинути інститут і їхати на лікування до Харкова. Відомий офтальмолог Л. Гіршман успішно прооперував Зіньківського. Осінь 1877 – червень 1879 р. – Т. Зіньківський мешкає у Харкові. Працює помічником пекаря, згодом робітником у друкарні. Липень 1879 р. – повертається до Бердянська. 13—14 вересня 1879 р. – Т. Зіньківський успішно складає іспити при Бердянській гімназії, за програмою для осіб, які виявили бажання вступити до війська, і здобуває право вступу добровольцем на військову службу на правах третього розряду. 24 вересня 1879 р. – Зіньківський вирушає пароплавом до Керчі, а звідти – до Сімферополя. 17 жовтня 1879 р. – Трохима Аврамовича Зіньківського зараховано на військову службу.
24 серпня 1880 р. – Зіньківський вступає до юнкерського училища в Одесі, де доля звела його з Л. Смоленським, учителем історії та географії, згодом відомим ученим, громадським діячем, близьким приятелем М. Драгоманова. 1881 р. – заочне знайомство Трохима Зіньківського з Борисом Грінченком. Л. Смоленський залучає Зіньківського до наукової роботи – виписування зі старих українських видань слів та цілих речень для майбутнього словника, який готувала до друку Санкт-Петербурзька академія наук. 7 серпня 1882 р. – Т. Зіньківський закінчує юнкерське училище за другим розрядом, через помсту ротного командира, хоча мав усі підстави для першого, бо кращого за нього учня не було. Серпень 1882 р. – Зіньківського прийнято на військову службу до 126-го піхотного Рильського полку в м. Черкаси. За старі «гріхи» йому дозволили працювати на нестройових посадах, начальство не спускало з нього ока. 15 травня 1883 р. – Трохиму Зіньківському присвоєно офіцерське звання поручика. Він мріє про вступ до Одеського університету. Та для цього треба було мати гімназійний атестат. Тому Зіньківський багато працює над собою: читає твори українських, російських та зарубіжних письменників, пильно стежить за літературним життям в Україні, тогочасною періодикою, вивчає іноземні мови.
Березень 1883 р. – знайомство Т. Зіньківського з Ганною Тимофіївною Сервичківською, майбутньою дружиною, яка згодом народить йому доньку Ангеліну. Ганна намагалася ввійти у духовний світ свого коханого. Прислухаючись до порад Зіньківського, що прагнув прилучити її до української мови, вона читає твори І. Нечуя-Левицького, П. Куліша, Т. Шевченка, М. Кропивницького, О. Пчілки, О. Стороженка, І. Карпенка-Карого, П. Мирного, письменників зарубіжної та російської літератури. 21 лютого 1884 р. – Зіньківський виїжджає на лікування до Київського військового госпіталю. Через кілька тижнів він повертається до свого батальйону, який тепер розташований в Умані. 1884 р. - в Умані, за сприяння Б. Грінченка, Зіньківський знайомиться з М. Комаровим, якого називали «адвокатом української літератури». За порадою М. Комарова Зіньківський перекладає твори М. Салтикова-Щедріна, розділи праці В. Антоновича «Історія великого князівства Литовського», статтю О. Пипіна «Епізоди з малорусько-польських літературних відносин» тощо. На цей час припадає й початок його літературної творчості.
Травень – осінь 1885 р. – виїзд Т. Зіньківського на літні військові табори до Житомира. Середина квітня – 13 червня 1886 р. – перебуває в Києві, де при Другій класичній гімназії блискуче витримує іспити. У Києві Зіньківський мешкає у М. Комарова, де знайомиться з О. Кониським, М. Лисенком, М. Старицьким, П. Житецьким, В. Горленком, О. Пчілкою, Ф. Лебединцевим, з деякими київськими видавцями та книгарями. Після чого знову повертається до військової служби.
3 липня 1887 р. – Т. Зіньківський прибуває до Києва для складання екзаменів в окружному штабі для вступу до Військово-юридичної академії в Петербурзі, щоб згодом стати цивільним юристом. 3 серпня 1887 р. – успішне складає екзамени першого туру. Після чого вирушає до Петербурга на другий тур вступних іспитів до Академії, який також успішно витримує. 1887 – 1889 рр. – перебуваючи у Петербурзі, Т. Зіньківський налагоджує контакти з вихідцями з України, а також петербуржцями, які цікавилися Україною, її літературою, фольклором; знайомиться з Д. Мордовцевим, О. Пипіним, Л. Беренштамом та іншими громадсько-культурними діячами; згуртовує довкола себе невеликий гурт студентів-українців. Він допомагає укладати збірник українських пісень з нотами для учителів народних шкіл, закликає збирати матеріали для популярної історії України, яку мріяв написати.
Листопад 1888 р. – Зіньківський завершує роботу над автобіографічним оповіданням «Сидір Макарович Притика». Кінець 1888 – початок 1889 р. – Зіньківський об'єднує кілька оповідань під назвою «Малюнки справжнього життя» й віддає до цензури, одержавши невдовзі дозвіл на друк, який робить власним коштом. На сторінках «Одесских ведомостей» за сприяння М. Комарова з'явилися переклад російською мовою «Притики» та схвальна рецензія на твір. У Петербурзі Зіньківський перекладає українською мовою байки Езопа, твори Плутарха, Вергілія, сам пише байки. Зіньківський виношує ідею заснувати український тижневик. 13 травня 1889 р. – Зіньківський звертається до Головного управління у справах друку з клопотанням щодо дозволу видавати збірник під назвою «Слово», зміст якого охоплював би пісні, легенди, казки та інші етнографічні матеріали Південної Росії, у натуральному вигляді та науковій обробці. Але отримує відмову. Червень 1889 р. – пише оповідання «Сон», що виявилося для нього пророчим. Друга половина 1889 р. – перекладає твори Мольєра, збирає матеріал для граматики української мови, пише рецензію на книгу В. Науменка «Обзор фонетических особенностей малорусской речи»(1889), у якій висловлює надзвичайно цінні думки щодо походження, особливостей української мови. Збирає матеріали для історії української літератури, дійшовши при цьому висновку, що українська література починається не з І. Котляревського, а має давнішу традицію.
Травень 1890 р. – Т. А. Зіньківський закінчує навчання у Військово-юридичної академії за першим розрядом у званні штабс-капітана. В цей час він сильно застудився, переніс запалення легень. Червень 1890 р. – Зіньківський виїжджає до Києва. Він страшенно схуд, його мучить затяжний кашель. Домашнє лікування не допомагає, але до лікарів уперто не звертається. Незважаючи на хворобу продовжує літературну працю, записує фольклор, створює одне з кращих оповідань «Моншер-козаче».
1 серпня 1890 р. – Т. А. Зіньківський стає до служби у Київському окружному військовому суді. Серпень – листопад 1890 р. – Т. Зіньківського відкомандировують спочатку до Курська, а згодом до Харкова. Ці переїзди остаточно підірвали його здоров'я. Він сподівався вирватися до Одеси, бо сухоти були вже в повному розпалі. Та через брак коштів зробити цього не зміг. Ще більше підірвала його здоров’я звістка про раптову смерть матері. 1 грудня 1890 р. – Зіньківський, виснажений хворобою, подає рапорт про звільнення з військової служби за станом здоров’я. У рапорті зазначає, що має на утриманні дружину та дочку. Оскільки досі він замовчував цей факт, бо одружився без дозволу начальника Військово-юридичної академії в Петербурзі (цей запис був відсутній в особовій справі), при звільненні був покараний – його позбавили пенсії. 13 грудня 1890 р. – Стан здоров’я Зіньківського різко погіршується, він практично не виходить з дому, не може навіть розмовляти. Підтримує його лише О. Кониський. Дружина та її родичі, люди заможні, не виявили належної уваги і допомоги, а родина в Бердянську не знала, що він хворіє. Початок 1891 р. – Зіньківський продовжує працювати над «Історією штунди», задуманої ще в Петербурзі, українською енциклопедією, монографією про карне право на Україні та Росії у другій половині XVIII ст. Починає писати оповідання «Кася», яке залишилося незакінченим.
25 квітня 1891 р. – Зіньківський їде до Б. Грінченка, сподіваючись на покращення стану здоров’я. Але в дорозі він застудився і ще більше ослаб. Його сподівання на одужання не виправдались. 30 травня 1891 р. – вже тяжко хворий Зіньківський вирушає до Бердянська. Він надіявся, що у ріднім краї, на півдні, йому допоможе морський клімат, родинне оточення. 1 червня 1891 р. – Зіньківський зовсім знесилений прибуває до Бердянська. Батько та родичі проявили максимум уваги, щиро піклувалися, аби порятувати Зіньківського від смерті. Останні дні Зіньківського минали то в маренні, то в лихоманці, то в нападах страшного кашлю. 8 червня 1891 р. (20 за н. ст.) – о 5-й годині вечора Трохима Аврамовича Зіньківського не стало. 10 червня його поховали з військовими почестями на Бердянському кладовищі, поруч з могилою матері.
Про славетного митця з роду Зінківських пам’ятають нащадки його багато чисельної родини, які зараз мешкають на Лісках. Могила Трохима стала місцем роздумів і вболівань багатьох людей. 2011 рік вшанував двох рішучих поборників української справи вічно молодої країни – Т.Г. Шевченка (150 річчя пам’яті) і йог послідовника – Т.А. Зінківського (150 років від дня народження). Ім’я простого хлопчини з Бердянська гідно вплетено візерунок письменницької справи українського народу. Пам'ять про видатного бердянця живе у віках.
У Бердянськом краєзнавчому музеї є експозиція, присвячена Т.А. Зіньковському, завдяки якій можна дізнатися про життєвий і творчий шлях письменника, ознайомитися з фотосвітлинами та документами. У фондах краєзнавчого музею значний відсоток матеріалів становлять спогади, свідчення родичів Т.А. Зінківського, зібрані відомим бердянським краєзнавцем Павлом Петровичем Архіпенко. За життя П.П. Архіпенко був зовсім невідомий загалу, проте мав і зберіг для нас енциклопедичні знання про улюблене місто, його видатних діячів. У книзі бердянського краєзнавчого музею «Бердянську-180» були вперше опубліковані щоденники Павла Петровича, які розкривають власне увесь процес увічнення пам’яті про Трохима Зінківського у нашому місті. Щоденники передав до музею його племінник Г.Л. Шхардін у 2003 році. Зі щоденників дізнаємося, що задум гідно вшанувати Т.А. Зінківського з’явився Павла Петровича ще у 1963 р. Він писав запити до бібліотек, тісно співпрацював з краєзнавчим музеєм, записував спогади родичів письменника. Так у грудні 1970 року він зробив витяг з церковної книги щодо смерті Т.А. Зінківського. На той час ані у бібліотеках міста, ані у краєзнавчому музеї відомостей щодо письменника не було. П.П. Архипенко зустрічається з Віктором Васильовичем Ликовим – головою літературного об’єднання, від нього отримує рекомендацію написати листа до письменниці Віри Єніної, яка на той час мешкала у Києві. Пошуки Павло Петрович продовжував роботою у паспортному столі Бердянська – йому дали 10 адрес старожилів міста на прізвище Зінківські. Так у музеї з’явилися спогади племінників Т.А. Зінківського – Ігоря Костянтиновича та Григорія Григоровича, так збереглися відомості щодо домівки, де народився Трохим Аврамович. У 1970 році Ігор Костянтинович Зінківський, на той час викладач Бердянського машино будівничого технікуму, подарував музею антологію «Українська дожовтнева байка», де вміщено шість байок йог дядька. Слід також зазначити, що Трохим Зіньківський є двоюрідним братом Костянтина Зінківського.
Трохим Зіньківський є автором низки оповідань:
- «Моншер-козаче» (оповідання про офіцерське життя)
- «Малюнки справжняго життя» (СПб, 1889)
- «Кудою йти?» (з римської історії)
- «Сон»
- «Історична казка»
- «Сидір Макарович Притика» (можна побачити в експозиції Бердянського краєзнавчого музею)
- «Сумління»
Окрім цього, Т.А. Зінківський лишив після себе безліч поетичних перекладів, зокрема М.Є. Салтикова-Щедріна, Г. Гейне, 97 байок Езопа – у прозі та віршованих, 20 літературних переробок казок та оповідань для народного читання під назвою «Бджілка», власні оригінальні оповідання та байки, літературознавчі статті та фольклористичні студії та багато іншого. І це зважаючи на те, що багато творів письменник залишив недопрацьованими, багато з розпачу після смерті Трохима знищив його батько – Авраам Миколайович. Його проза та критичні статті були шокуючи ми, а іноді нищівними, його слово розпалювало, його серце, за спогадами дружини, належало, на жаль, не їй, а цілком Україні.
Цікаві факти про Т.А. Зінківського:
- Б.Д. Грінченко був одним із найближчих друзів письменника. Саме він, невдовзі після його смерті почав збирати листи, спогади та інші матеріали, аби підготувати життєпис, що побачив світ у Львові 1893 рок, в першому томі літературної спадщини Т.А. Зінківського.
- Одні з найперших розмістили відомості про життя і творчість митця енциклопедичний словник Ф.А. Блокгауза і І.А. Ефрона, ІІ том «Української загальної енциклопедії» під редакцією І.І. Раковського.
- Серед матеріалів Інститут рукопису Національної бібліотеки країни ім. В.І. Вернадського зберігається автобіографія Трохима, написана російською мовою. У фондах Бердянського краєзнавчого музею є фотокопія автобіографії.
23 липня (4 серпня за н. ст.) 1861 р. – в м. Бердянську Таврійської губернії (нині Запорізької обл.), у день святих мучеників Трохима та Теофіла, в робітничій сім’ї Аврама та Уляни Зіньківських народився первісток, якого батьки за давньою традицією нарекли Трохимом. Перші уроки грамоти малий Трохим одержав від батька, потім блискуче навчався у приходській школі, отримуючи за успіхи в навчанні похвальні листи. 1873 р. – не маючи змоги платити за навчання в Бердянській класичній гімназії, Аврам Зіньківський віддає сина до училища. Осінь 1873 – червень 1876 р. – Трохим навчається у двокласному міському училищі.
В училищі у Зіньківського пробуджується інтерес до рідної мови, української пісні: читає твори Г. Квітки-Основ'яненка, «Чорну раду» П. Куліша, «Кобзар» Шевченка та ін. Після закінчення училища мріє стати учителем і вирішує вступити до Феодосійського учительського інституту. Серпень 1877 р. – Зіньківський відбуває із Бердянська до Феодосії, а звідти до Карасубазара (нині м. Білогірськ), де тоді, через російсько-турецьку війну, був тимчасово розташований Феодосійський учительський інститут. Осінь 1877 р. – через прогресуючу хворобу очей (трахому), Т. Зіньківський змушений був покинути інститут і їхати на лікування до Харкова. Відомий офтальмолог Л. Гіршман успішно прооперував Зіньківського. Осінь 1877 – червень 1879 р. – Т. Зіньківський мешкає у Харкові. Працює помічником пекаря, згодом робітником у друкарні. Липень 1879 р. – повертається до Бердянська. 13—14 вересня 1879 р. – Т. Зіньківський успішно складає іспити при Бердянській гімназії, за програмою для осіб, які виявили бажання вступити до війська, і здобуває право вступу добровольцем на військову службу на правах третього розряду. 24 вересня 1879 р. – Зіньківський вирушає пароплавом до Керчі, а звідти – до Сімферополя. 17 жовтня 1879 р. – Трохима Аврамовича Зіньківського зараховано на військову службу.
24 серпня 1880 р. – Зіньківський вступає до юнкерського училища в Одесі, де доля звела його з Л. Смоленським, учителем історії та географії, згодом відомим ученим, громадським діячем, близьким приятелем М. Драгоманова. 1881 р. – заочне знайомство Трохима Зіньківського з Борисом Грінченком. Л. Смоленський залучає Зіньківського до наукової роботи – виписування зі старих українських видань слів та цілих речень для майбутнього словника, який готувала до друку Санкт-Петербурзька академія наук. 7 серпня 1882 р. – Т. Зіньківський закінчує юнкерське училище за другим розрядом, через помсту ротного командира, хоча мав усі підстави для першого, бо кращого за нього учня не було. Серпень 1882 р. – Зіньківського прийнято на військову службу до 126-го піхотного Рильського полку в м. Черкаси. За старі «гріхи» йому дозволили працювати на нестройових посадах, начальство не спускало з нього ока. 15 травня 1883 р. – Трохиму Зіньківському присвоєно офіцерське звання поручика. Він мріє про вступ до Одеського університету. Та для цього треба було мати гімназійний атестат. Тому Зіньківський багато працює над собою: читає твори українських, російських та зарубіжних письменників, пильно стежить за літературним життям в Україні, тогочасною періодикою, вивчає іноземні мови.
Березень 1883 р. – знайомство Т. Зіньківського з Ганною Тимофіївною Сервичківською, майбутньою дружиною, яка згодом народить йому доньку Ангеліну. Ганна намагалася ввійти у духовний світ свого коханого. Прислухаючись до порад Зіньківського, що прагнув прилучити її до української мови, вона читає твори І. Нечуя-Левицького, П. Куліша, Т. Шевченка, М. Кропивницького, О. Пчілки, О. Стороженка, І. Карпенка-Карого, П. Мирного, письменників зарубіжної та російської літератури. 21 лютого 1884 р. – Зіньківський виїжджає на лікування до Київського військового госпіталю. Через кілька тижнів він повертається до свого батальйону, який тепер розташований в Умані. 1884 р. - в Умані, за сприяння Б. Грінченка, Зіньківський знайомиться з М. Комаровим, якого називали «адвокатом української літератури». За порадою М. Комарова Зіньківський перекладає твори М. Салтикова-Щедріна, розділи праці В. Антоновича «Історія великого князівства Литовського», статтю О. Пипіна «Епізоди з малорусько-польських літературних відносин» тощо. На цей час припадає й початок його літературної творчості.
Травень – осінь 1885 р. – виїзд Т. Зіньківського на літні військові табори до Житомира. Середина квітня – 13 червня 1886 р. – перебуває в Києві, де при Другій класичній гімназії блискуче витримує іспити. У Києві Зіньківський мешкає у М. Комарова, де знайомиться з О. Кониським, М. Лисенком, М. Старицьким, П. Житецьким, В. Горленком, О. Пчілкою, Ф. Лебединцевим, з деякими київськими видавцями та книгарями. Після чого знову повертається до військової служби.
3 липня 1887 р. – Т. Зіньківський прибуває до Києва для складання екзаменів в окружному штабі для вступу до Військово-юридичної академії в Петербурзі, щоб згодом стати цивільним юристом. 3 серпня 1887 р. – успішне складає екзамени першого туру. Після чого вирушає до Петербурга на другий тур вступних іспитів до Академії, який також успішно витримує. 1887 – 1889 рр. – перебуваючи у Петербурзі, Т. Зіньківський налагоджує контакти з вихідцями з України, а також петербуржцями, які цікавилися Україною, її літературою, фольклором; знайомиться з Д. Мордовцевим, О. Пипіним, Л. Беренштамом та іншими громадсько-культурними діячами; згуртовує довкола себе невеликий гурт студентів-українців. Він допомагає укладати збірник українських пісень з нотами для учителів народних шкіл, закликає збирати матеріали для популярної історії України, яку мріяв написати.
Листопад 1888 р. – Зіньківський завершує роботу над автобіографічним оповіданням «Сидір Макарович Притика». Кінець 1888 – початок 1889 р. – Зіньківський об'єднує кілька оповідань під назвою «Малюнки справжнього життя» й віддає до цензури, одержавши невдовзі дозвіл на друк, який робить власним коштом. На сторінках «Одесских ведомостей» за сприяння М. Комарова з'явилися переклад російською мовою «Притики» та схвальна рецензія на твір. У Петербурзі Зіньківський перекладає українською мовою байки Езопа, твори Плутарха, Вергілія, сам пише байки. Зіньківський виношує ідею заснувати український тижневик. 13 травня 1889 р. – Зіньківський звертається до Головного управління у справах друку з клопотанням щодо дозволу видавати збірник під назвою «Слово», зміст якого охоплював би пісні, легенди, казки та інші етнографічні матеріали Південної Росії, у натуральному вигляді та науковій обробці. Але отримує відмову. Червень 1889 р. – пише оповідання «Сон», що виявилося для нього пророчим. Друга половина 1889 р. – перекладає твори Мольєра, збирає матеріал для граматики української мови, пише рецензію на книгу В. Науменка «Обзор фонетических особенностей малорусской речи»(1889), у якій висловлює надзвичайно цінні думки щодо походження, особливостей української мови. Збирає матеріали для історії української літератури, дійшовши при цьому висновку, що українська література починається не з І. Котляревського, а має давнішу традицію.
Травень 1890 р. – Т. А. Зіньківський закінчує навчання у Військово-юридичної академії за першим розрядом у званні штабс-капітана. В цей час він сильно застудився, переніс запалення легень. Червень 1890 р. – Зіньківський виїжджає до Києва. Він страшенно схуд, його мучить затяжний кашель. Домашнє лікування не допомагає, але до лікарів уперто не звертається. Незважаючи на хворобу продовжує літературну працю, записує фольклор, створює одне з кращих оповідань «Моншер-козаче».
1 серпня 1890 р. – Т. А. Зіньківський стає до служби у Київському окружному військовому суді. Серпень – листопад 1890 р. – Т. Зіньківського відкомандировують спочатку до Курська, а згодом до Харкова. Ці переїзди остаточно підірвали його здоров'я. Він сподівався вирватися до Одеси, бо сухоти були вже в повному розпалі. Та через брак коштів зробити цього не зміг. Ще більше підірвала його здоров’я звістка про раптову смерть матері. 1 грудня 1890 р. – Зіньківський, виснажений хворобою, подає рапорт про звільнення з військової служби за станом здоров’я. У рапорті зазначає, що має на утриманні дружину та дочку. Оскільки досі він замовчував цей факт, бо одружився без дозволу начальника Військово-юридичної академії в Петербурзі (цей запис був відсутній в особовій справі), при звільненні був покараний – його позбавили пенсії. 13 грудня 1890 р. – Стан здоров’я Зіньківського різко погіршується, він практично не виходить з дому, не може навіть розмовляти. Підтримує його лише О. Кониський. Дружина та її родичі, люди заможні, не виявили належної уваги і допомоги, а родина в Бердянську не знала, що він хворіє. Початок 1891 р. – Зіньківський продовжує працювати над «Історією штунди», задуманої ще в Петербурзі, українською енциклопедією, монографією про карне право на Україні та Росії у другій половині XVIII ст. Починає писати оповідання «Кася», яке залишилося незакінченим.
25 квітня 1891 р. – Зіньківський їде до Б. Грінченка, сподіваючись на покращення стану здоров’я. Але в дорозі він застудився і ще більше ослаб. Його сподівання на одужання не виправдались. 30 травня 1891 р. – вже тяжко хворий Зіньківський вирушає до Бердянська. Він надіявся, що у ріднім краї, на півдні, йому допоможе морський клімат, родинне оточення. 1 червня 1891 р. – Зіньківський зовсім знесилений прибуває до Бердянська. Батько та родичі проявили максимум уваги, щиро піклувалися, аби порятувати Зіньківського від смерті. Останні дні Зіньківського минали то в маренні, то в лихоманці, то в нападах страшного кашлю. 8 червня 1891 р. (20 за н. ст.) – о 5-й годині вечора Трохима Аврамовича Зіньківського не стало. 10 червня його поховали з військовими почестями на Бердянському кладовищі, поруч з могилою матері.
Про славетного митця з роду Зінківських пам’ятають нащадки його багато чисельної родини, які зараз мешкають на Лісках. Могила Трохима стала місцем роздумів і вболівань багатьох людей. 2011 рік вшанував двох рішучих поборників української справи вічно молодої країни – Т.Г. Шевченка (150 річчя пам’яті) і йог послідовника – Т.А. Зінківського (150 років від дня народження). Ім’я простого хлопчини з Бердянська гідно вплетено візерунок письменницької справи українського народу. Пам'ять про видатного бердянця живе у віках.
У Бердянськом краєзнавчому музеї є експозиція, присвячена Т.А. Зіньковському, завдяки якій можна дізнатися про життєвий і творчий шлях письменника, ознайомитися з фотосвітлинами та документами. У фондах краєзнавчого музею значний відсоток матеріалів становлять спогади, свідчення родичів Т.А. Зінківського, зібрані відомим бердянським краєзнавцем Павлом Петровичем Архіпенко. За життя П.П. Архіпенко був зовсім невідомий загалу, проте мав і зберіг для нас енциклопедичні знання про улюблене місто, його видатних діячів. У книзі бердянського краєзнавчого музею «Бердянську-180» були вперше опубліковані щоденники Павла Петровича, які розкривають власне увесь процес увічнення пам’яті про Трохима Зінківського у нашому місті. Щоденники передав до музею його племінник Г.Л. Шхардін у 2003 році. Зі щоденників дізнаємося, що задум гідно вшанувати Т.А. Зінківського з’явився Павла Петровича ще у 1963 р. Він писав запити до бібліотек, тісно співпрацював з краєзнавчим музеєм, записував спогади родичів письменника. Так у грудні 1970 року він зробив витяг з церковної книги щодо смерті Т.А. Зінківського. На той час ані у бібліотеках міста, ані у краєзнавчому музеї відомостей щодо письменника не було. П.П. Архипенко зустрічається з Віктором Васильовичем Ликовим – головою літературного об’єднання, від нього отримує рекомендацію написати листа до письменниці Віри Єніної, яка на той час мешкала у Києві. Пошуки Павло Петрович продовжував роботою у паспортному столі Бердянська – йому дали 10 адрес старожилів міста на прізвище Зінківські. Так у музеї з’явилися спогади племінників Т.А. Зінківського – Ігоря Костянтиновича та Григорія Григоровича, так збереглися відомості щодо домівки, де народився Трохим Аврамович. У 1970 році Ігор Костянтинович Зінківський, на той час викладач Бердянського машино будівничого технікуму, подарував музею антологію «Українська дожовтнева байка», де вміщено шість байок йог дядька. Слід також зазначити, що Трохим Зіньківський є двоюрідним братом Костянтина Зінківського.
Трохим Зіньківський є автором низки оповідань:
- «Моншер-козаче» (оповідання про офіцерське життя)
- «Малюнки справжняго життя» (СПб, 1889)
- «Кудою йти?» (з римської історії)
- «Сон»
- «Історична казка»
- «Сидір Макарович Притика» (можна побачити в експозиції Бердянського краєзнавчого музею)
- «Сумління»
Окрім цього, Т.А. Зінківський лишив після себе безліч поетичних перекладів, зокрема М.Є. Салтикова-Щедріна, Г. Гейне, 97 байок Езопа – у прозі та віршованих, 20 літературних переробок казок та оповідань для народного читання під назвою «Бджілка», власні оригінальні оповідання та байки, літературознавчі статті та фольклористичні студії та багато іншого. І це зважаючи на те, що багато творів письменник залишив недопрацьованими, багато з розпачу після смерті Трохима знищив його батько – Авраам Миколайович. Його проза та критичні статті були шокуючи ми, а іноді нищівними, його слово розпалювало, його серце, за спогадами дружини, належало, на жаль, не їй, а цілком Україні.
Цікаві факти про Т.А. Зінківського:
- Б.Д. Грінченко був одним із найближчих друзів письменника. Саме він, невдовзі після його смерті почав збирати листи, спогади та інші матеріали, аби підготувати життєпис, що побачив світ у Львові 1893 рок, в першому томі літературної спадщини Т.А. Зінківського.
- Одні з найперших розмістили відомості про життя і творчість митця енциклопедичний словник Ф.А. Блокгауза і І.А. Ефрона, ІІ том «Української загальної енциклопедії» під редакцією І.І. Раковського.
- Серед матеріалів Інститут рукопису Національної бібліотеки країни ім. В.І. Вернадського зберігається автобіографія Трохима, написана російською мовою. У фондах Бердянського краєзнавчого музею є фотокопія автобіографії.
Притча «Хто щасливий» Трохим Зіньківський
Був собі на світі великого коліна цар — і багатий, і пишний, і ушанований, і сильний між царями, але не був він щасливий. Бувало, подумає: "Чого мені не стає? І те в мене є, і друге, й третє — але одного нема — щастя! І не знаю я людини на світі, щоб була собою щаслива".
Задумався цар і посилає гінця по всій державі шукати щасливого. Віддам, думає, за такого свою дочку. Довго їздив гі-нець, довго шукав — нема! Спершу став їздити по дуках, багатирях та вельможних панах, бо де ж шукати щасливих, як не між багатими та значними?
Отже — жадного! Коли дука — дак у сім'ї нелад; коли й багатий, то не значний, не вельможний. А той — хоч з роду вельможного, та нещастя його, що грошей дуже обмаль, як на його породу, то просто аж до сміху мало. А то й того й другого є досить, та знову біда — без роботи живши, занудився чоловік хоч пропасти!
— Щасливі, — каже, — оті робочі люде, а ще надто хлібороби — живе собі на селі, на чистому, погожому повітрі, про нашу біду ані гадки йому. Оре собі, сіє, своїми руками хліб заробляє, не тягне його городське життя, забавок йому панських не треба, а тут так до всього того звик, що без усяких міських витребеньок аж за печінки тебе тягне — а про те гіршої нудьги нема, як міським життям жити. Ні, нещасні ми! Он ті хлібороби, або міщане, або бурлаки та інший працьовитий люд — то інша річ... Там люде живуть у щасті!
Нічого робити — попхався далі післанець шукати щасливого. Зустрічає крамаря, розпитує про щастя.
— Де там в ката те щастя! Крам залежується, гроші дорожчають, покупців щороку меншає, собі часом на втрату мусиш продавати. Де вже там те щастя? Ще за колишніх літ хоч у ярмарку було розберуть — а тепер...
Післанець не дослухав нарікань та скарг крамарських і погнав коня мерщій. В'їхав до якогось містечка, як ніч настигла. Попрохався переночувати до якогось міщанина. Та й розпитується все про своє — чи не визнаєш себе за щасливого. Міщук тільки махнув рукою й нічого не одвітував: він тільки вчора вернувся додому, а то сидів у арешті за те, що не послухався наказу, не вирівняв перед своєю господою вулиці. То він був так роздратований, що аж розсердився, бо думав, що той з його глузує.
— Поїду, — думає гінець — ще на села, певне, між хліборобами вже знайду чого мені треба: адже міські нероби так заздрять на селянське щастя — либонь воно й справді щасливе.
Ідучи шляхом, бачить мужика, що возом їде, наганяє його, а в того саме вісь поломилась і віз перекинувся, навантажений мішками та лантухами. А мужик аж об поли вдарився:
— Бідна моя головонька та нещаслива, що ж мені тепер оттут у світі Божому й чинити! А прокляте, каторжне тобі життя!
"Ну, — гадає післанець, — з сим біда скоїлась, не треба його й питати, краще вже розпитаюсь у інших".
Отже й на селі, як він не шукав, а щасливого й одного не знайшов!
— Яке там щастя, — каже інший, — та нещаснішого за нашого брата здається й нема на світі! Усі тобі пани, усім кланяйся, корися, усяк тебе зобідить і зневажить! А праця наша! Каторга та й годі! Літом печешся на сонці цілісінький день, ні сну тобі, ні спочивку, і взимку теж мордуєшся. Та ще дякуй Господеві, коли вродить хліба, що вистачить тобі і прогодувати сім'ю і податок віддати або чинш, а то буває частенько, що робиш, робиш, а тут або посуха, або град вдарив і усенька твоя річна праця загинула. Не то що не збереш на потребу, а й за сівбу не вернеш! Яке вже тут наше щастя, Господи милосердний!
"Справді, — думає гінець, — і як се мені самому на думку не спало — де ж таки селянське життя та уважати за щасливе! Щось і не знайти такої людини на світі, котра-б не була в чім нещаслива". І вже він повернув їхати назад до свого пана з сумною одповідю. Аж бачить ген над річкою за селом сидить якийсь голий чоловік без сорочки. Гінець під'їхав до його спитатись, чи нема де броду, (розпитувати його про щастя він і в голову собі не клав — де ж пак у голого щастя!), хотів переїхати на той бік. Чоловік грівся на сонці. Як запитався гінець, то він нічого не відказав, а встав, підійшов до берега, захопив води у пригорщі й почав пити. Чудний гінцеві показався цей чолов'яга:
— Невже, — каже, — ти такий бідний, що в тебе й кухля або черепка нема води черпнути?
— Був, — каже, — в мене кухоль, але я його покинув, бо непотрібний він мені, нащо справді він, коли й пригорщами нап'єшся, або, схилившись, просто ротом? Бачу я раз, як отак пив хлопчик, якийсь чабан, я й подумав, що от і мені треба було догадатись теж так зробити, бо з кухлем ще й морока — треба кудись сховати, щоб не вкрав хто, або з собою носити — а так вигідніш.
Подивувався гінець, а чоловік знову сів собі на пісочку.
— Та й бідний ти чоловік, — каже йому післанець (розжалобивсь над його убожеством), — навіть сорочки на тобі дасть Біг! Хоч грошей я тобі дам, в мене їх досить!
— Грошей твоїх мені не треба, — каже голий, — а ось відійди лишень трішки, бо ти заступаєш мені сонце. А грошей мені не треба, я й без них щасливий.
— Ти щасливий? — аж покрикнув здивований гінець.
— А чому б мені та щасливому не бути? Дарма, що на мені й сорочки нема, а мені байдуже — обійдусь і так!
Приїхав гінець до царя і каже:
— Так і так, царю, з'їздив я світу чимало, а щасливого не спіткав ні жадного. Трапився один мені тільки.
— Чом же ти його не привіз? — питається цар.
— Та щось ніяково, царю, бо він і без сорочки навіть, та либонь би й не схотів, бо коли я хотів дати йому купити собі що на тіло, то й не взяв.
Був собі на світі великого коліна цар — і багатий, і пишний, і ушанований, і сильний між царями, але не був він щасливий. Бувало, подумає: "Чого мені не стає? І те в мене є, і друге, й третє — але одного нема — щастя! І не знаю я людини на світі, щоб була собою щаслива".
Задумався цар і посилає гінця по всій державі шукати щасливого. Віддам, думає, за такого свою дочку. Довго їздив гі-нець, довго шукав — нема! Спершу став їздити по дуках, багатирях та вельможних панах, бо де ж шукати щасливих, як не між багатими та значними?
Отже — жадного! Коли дука — дак у сім'ї нелад; коли й багатий, то не значний, не вельможний. А той — хоч з роду вельможного, та нещастя його, що грошей дуже обмаль, як на його породу, то просто аж до сміху мало. А то й того й другого є досить, та знову біда — без роботи живши, занудився чоловік хоч пропасти!
— Щасливі, — каже, — оті робочі люде, а ще надто хлібороби — живе собі на селі, на чистому, погожому повітрі, про нашу біду ані гадки йому. Оре собі, сіє, своїми руками хліб заробляє, не тягне його городське життя, забавок йому панських не треба, а тут так до всього того звик, що без усяких міських витребеньок аж за печінки тебе тягне — а про те гіршої нудьги нема, як міським життям жити. Ні, нещасні ми! Он ті хлібороби, або міщане, або бурлаки та інший працьовитий люд — то інша річ... Там люде живуть у щасті!
Нічого робити — попхався далі післанець шукати щасливого. Зустрічає крамаря, розпитує про щастя.
— Де там в ката те щастя! Крам залежується, гроші дорожчають, покупців щороку меншає, собі часом на втрату мусиш продавати. Де вже там те щастя? Ще за колишніх літ хоч у ярмарку було розберуть — а тепер...
Післанець не дослухав нарікань та скарг крамарських і погнав коня мерщій. В'їхав до якогось містечка, як ніч настигла. Попрохався переночувати до якогось міщанина. Та й розпитується все про своє — чи не визнаєш себе за щасливого. Міщук тільки махнув рукою й нічого не одвітував: він тільки вчора вернувся додому, а то сидів у арешті за те, що не послухався наказу, не вирівняв перед своєю господою вулиці. То він був так роздратований, що аж розсердився, бо думав, що той з його глузує.
— Поїду, — думає гінець — ще на села, певне, між хліборобами вже знайду чого мені треба: адже міські нероби так заздрять на селянське щастя — либонь воно й справді щасливе.
Ідучи шляхом, бачить мужика, що возом їде, наганяє його, а в того саме вісь поломилась і віз перекинувся, навантажений мішками та лантухами. А мужик аж об поли вдарився:
— Бідна моя головонька та нещаслива, що ж мені тепер оттут у світі Божому й чинити! А прокляте, каторжне тобі життя!
"Ну, — гадає післанець, — з сим біда скоїлась, не треба його й питати, краще вже розпитаюсь у інших".
Отже й на селі, як він не шукав, а щасливого й одного не знайшов!
— Яке там щастя, — каже інший, — та нещаснішого за нашого брата здається й нема на світі! Усі тобі пани, усім кланяйся, корися, усяк тебе зобідить і зневажить! А праця наша! Каторга та й годі! Літом печешся на сонці цілісінький день, ні сну тобі, ні спочивку, і взимку теж мордуєшся. Та ще дякуй Господеві, коли вродить хліба, що вистачить тобі і прогодувати сім'ю і податок віддати або чинш, а то буває частенько, що робиш, робиш, а тут або посуха, або град вдарив і усенька твоя річна праця загинула. Не то що не збереш на потребу, а й за сівбу не вернеш! Яке вже тут наше щастя, Господи милосердний!
"Справді, — думає гінець, — і як се мені самому на думку не спало — де ж таки селянське життя та уважати за щасливе! Щось і не знайти такої людини на світі, котра-б не була в чім нещаслива". І вже він повернув їхати назад до свого пана з сумною одповідю. Аж бачить ген над річкою за селом сидить якийсь голий чоловік без сорочки. Гінець під'їхав до його спитатись, чи нема де броду, (розпитувати його про щастя він і в голову собі не клав — де ж пак у голого щастя!), хотів переїхати на той бік. Чоловік грівся на сонці. Як запитався гінець, то він нічого не відказав, а встав, підійшов до берега, захопив води у пригорщі й почав пити. Чудний гінцеві показався цей чолов'яга:
— Невже, — каже, — ти такий бідний, що в тебе й кухля або черепка нема води черпнути?
— Був, — каже, — в мене кухоль, але я його покинув, бо непотрібний він мені, нащо справді він, коли й пригорщами нап'єшся, або, схилившись, просто ротом? Бачу я раз, як отак пив хлопчик, якийсь чабан, я й подумав, що от і мені треба було догадатись теж так зробити, бо з кухлем ще й морока — треба кудись сховати, щоб не вкрав хто, або з собою носити — а так вигідніш.
Подивувався гінець, а чоловік знову сів собі на пісочку.
— Та й бідний ти чоловік, — каже йому післанець (розжалобивсь над його убожеством), — навіть сорочки на тобі дасть Біг! Хоч грошей я тобі дам, в мене їх досить!
— Грошей твоїх мені не треба, — каже голий, — а ось відійди лишень трішки, бо ти заступаєш мені сонце. А грошей мені не треба, я й без них щасливий.
— Ти щасливий? — аж покрикнув здивований гінець.
— А чому б мені та щасливому не бути? Дарма, що на мені й сорочки нема, а мені байдуже — обійдусь і так!
Приїхав гінець до царя і каже:
— Так і так, царю, з'їздив я світу чимало, а щасливого не спіткав ні жадного. Трапився один мені тільки.
— Чом же ти його не привіз? — питається цар.
— Та щось ніяково, царю, бо він і без сорочки навіть, та либонь би й не схотів, бо коли я хотів дати йому купити собі що на тіло, то й не взяв.
«Лис і кури» Трохим Зіньківський
Старий лис, котрий за своїх молодих літ не одну сотку курей надушив і поїв, не здужав вже на старії літа за ними уганяти та й не раз і голодував. Як же ж йому здужати? Як гриб старий, іще до того на одно око сліпий і на одну ногу кривий. Коли вийде з ями за жиром, ледве ся волочить, а як що надибле, то рідко коли і зловить; а як ні, то треба було йому голодувати.
Але лис все таки лисом. Він взявся на спекуляцію. Познайомився спочатку з одним, пізніше з кількома когутами, котрії по огородах недалеко одного ліса за поживою ходили. Часто він з ними здибався і ніколи їх не зачіпав, тілько все з ними о їх біді говорив. Він казав їм, що тепер вони нічого не мають на тих огородах збирати, бо люди вже все позбирали. Але коли вони схочуть, то він їх далеко у ліс на муравлі і різнії робачки заведе, тілько щоби ся їх досить зібрало.
— Добре, — сказали всі.
І зараз другого дня зібралося їх чимало на городах під лісом і чекали на лиса. Мало що почекали, а уже і лис до них приволікся. Всі пішли зараз із ним у ліс нібито, як він казав, на муравлі і робачки.
Коли вони досить уже далеко з ним зайшли, каже він до них (а був уже коло своєї ями):
— От тут моя хата, вступіть до мене трохи, то собі спочинемо, бо помучились, а як трохи відпочинете, то я вас потім тут недалеко у долину заведу, то аж тепер побачите, скільки там їдла для вас є. Двері до моєї хати дуже вузенькі, то перепрошую, що буду по одному вас впроваджувать.
— Та добре, — озвалися всі кури тоненьким, хриплим голосом.
І зараз почав лис їх впроваджувати. Що курку або когута запровадить до ями, то мордою за голову хап та й задушить.
Вже досить їх надушив і був би, може, і всіх подушив, коби була не скрикнула одна курка, котру якось легко за шию ухопив.
На той то крик у ямі всі кури почали утікати, бо пізнали, що лис уже їх душить. Котрії з них зараз поприбігали додому, а другі, утікши зі страху тим часом на дерева, аж за кілька день додому переполошені повернули. Все те, що ся з ним стало, розказали курам, які зосталися вдома, і надалі вже були з кожним звіром обережніші, а лисові не тільки ніколи не вірили, але навіть уже здалека від нього утікали, коли до села часом заглядав.
Старий лис, котрий за своїх молодих літ не одну сотку курей надушив і поїв, не здужав вже на старії літа за ними уганяти та й не раз і голодував. Як же ж йому здужати? Як гриб старий, іще до того на одно око сліпий і на одну ногу кривий. Коли вийде з ями за жиром, ледве ся волочить, а як що надибле, то рідко коли і зловить; а як ні, то треба було йому голодувати.
Але лис все таки лисом. Він взявся на спекуляцію. Познайомився спочатку з одним, пізніше з кількома когутами, котрії по огородах недалеко одного ліса за поживою ходили. Часто він з ними здибався і ніколи їх не зачіпав, тілько все з ними о їх біді говорив. Він казав їм, що тепер вони нічого не мають на тих огородах збирати, бо люди вже все позбирали. Але коли вони схочуть, то він їх далеко у ліс на муравлі і різнії робачки заведе, тілько щоби ся їх досить зібрало.
— Добре, — сказали всі.
І зараз другого дня зібралося їх чимало на городах під лісом і чекали на лиса. Мало що почекали, а уже і лис до них приволікся. Всі пішли зараз із ним у ліс нібито, як він казав, на муравлі і робачки.
Коли вони досить уже далеко з ним зайшли, каже він до них (а був уже коло своєї ями):
— От тут моя хата, вступіть до мене трохи, то собі спочинемо, бо помучились, а як трохи відпочинете, то я вас потім тут недалеко у долину заведу, то аж тепер побачите, скільки там їдла для вас є. Двері до моєї хати дуже вузенькі, то перепрошую, що буду по одному вас впроваджувать.
— Та добре, — озвалися всі кури тоненьким, хриплим голосом.
І зараз почав лис їх впроваджувати. Що курку або когута запровадить до ями, то мордою за голову хап та й задушить.
Вже досить їх надушив і був би, може, і всіх подушив, коби була не скрикнула одна курка, котру якось легко за шию ухопив.
На той то крик у ямі всі кури почали утікати, бо пізнали, що лис уже їх душить. Котрії з них зараз поприбігали додому, а другі, утікши зі страху тим часом на дерева, аж за кілька день додому переполошені повернули. Все те, що ся з ним стало, розказали курам, які зосталися вдома, і надалі вже були з кожним звіром обережніші, а лисові не тільки ніколи не вірили, але навіть уже здалека від нього утікали, коли до села часом заглядав.
«Се лев, а не собака» Трохим Зіньківський
На все село хвалився маляр Коваленко, що як то він гарно малювати вміє. От раз і дума він: "Малював я досі все те, що кожен знає, — дурний, і той знає, що то таке собака, що кітка, що коняка. І кожен маляр се намалює, хоч певне не так, як я. Де вже їм — хоч-би Якимові Сатуненкові — нехай і в голову собі не кладе рівнятися зо мною. Та все не те! Хотілося-б мені змалювати таке, чого у нас ніхто й не бачив, оттоді вже ніхто зо мною не зрівняється. Читав я якось (на лихо собі він був письменний) у Святому Письмі, як святого Данила цар Дарій звелів укинути в рів, де леви були. А лев се такий звір, кажуть, що йому й рівного нема, цар над усяким звіром. Змалюю я його!"
Оттак поміркувавши, узявсь до роботи: малював, малював і таки змалював. Як подивиться на свою роботу, то серце в його аж грає, а сам тільки усміхається. Зустрівшись із дияконом Онисієм, вже не втерпів, щоб не похвалитися своєю роботою, але не каже, що саме намалював.
— А, се цікаво, вельми цікаво! — каже диякон, ходім покажеш.
Прийшли.
— Добрий собака, добрий, що й казати! Ти такий саме майстер, як я диякон! — каже диякон і се вже в його найбільша хвала була. Але Панько образився.
— Я думав, каже, що ти більше розумієшся на малярстві, аж бачу... Се лев — от що!
— Чом же ти мені не сказав, що се лев? — аж розсердився диякон та й пішов геть.
Приходить до Панька соцький Демко. Глянувши на малювання — аж руками сплеснув.
— Ну й митець же ти, Паньку! От утяв, дак утяв — собака наче живісінький!
Панько його вилаяв, бо ніхто не розумів його кебети! Отже, щоб ніхто не помилявся і не хибив, а відразу зміг би Панькову умілість зрозуміти, він узяв та й підписав: "Се лев, а не собака!" Однак його лихо хіба на половину поменшало. Бо читати письма окрім диякона та старого Шурубури ніхто не вмів до пуття і кожен вважав його лева за собаку. То мусів він так робити, що ще гість рота не роззявить, а він уже говорить йому:
— Се, друже, лев, а не собака!
На все село хвалився маляр Коваленко, що як то він гарно малювати вміє. От раз і дума він: "Малював я досі все те, що кожен знає, — дурний, і той знає, що то таке собака, що кітка, що коняка. І кожен маляр се намалює, хоч певне не так, як я. Де вже їм — хоч-би Якимові Сатуненкові — нехай і в голову собі не кладе рівнятися зо мною. Та все не те! Хотілося-б мені змалювати таке, чого у нас ніхто й не бачив, оттоді вже ніхто зо мною не зрівняється. Читав я якось (на лихо собі він був письменний) у Святому Письмі, як святого Данила цар Дарій звелів укинути в рів, де леви були. А лев се такий звір, кажуть, що йому й рівного нема, цар над усяким звіром. Змалюю я його!"
Оттак поміркувавши, узявсь до роботи: малював, малював і таки змалював. Як подивиться на свою роботу, то серце в його аж грає, а сам тільки усміхається. Зустрівшись із дияконом Онисієм, вже не втерпів, щоб не похвалитися своєю роботою, але не каже, що саме намалював.
— А, се цікаво, вельми цікаво! — каже диякон, ходім покажеш.
Прийшли.
— Добрий собака, добрий, що й казати! Ти такий саме майстер, як я диякон! — каже диякон і се вже в його найбільша хвала була. Але Панько образився.
— Я думав, каже, що ти більше розумієшся на малярстві, аж бачу... Се лев — от що!
— Чом же ти мені не сказав, що се лев? — аж розсердився диякон та й пішов геть.
Приходить до Панька соцький Демко. Глянувши на малювання — аж руками сплеснув.
— Ну й митець же ти, Паньку! От утяв, дак утяв — собака наче живісінький!
Панько його вилаяв, бо ніхто не розумів його кебети! Отже, щоб ніхто не помилявся і не хибив, а відразу зміг би Панькову умілість зрозуміти, він узяв та й підписав: "Се лев, а не собака!" Однак його лихо хіба на половину поменшало. Бо читати письма окрім диякона та старого Шурубури ніхто не вмів до пуття і кожен вважав його лева за собаку. То мусів він так робити, що ще гість рота не роззявить, а він уже говорить йому:
— Се, друже, лев, а не собака!
Прослухайте аудіокнигу
ДРУГИЙ СЕМЕСТР
УРОК № 31 (30.01)
Ігор Калинець «Стежечка», «Блискавка»,
«Веселка», «Криничка», «Дим»
Прослухати вірші зі збірки Ігоря Калинця "Дивосвіт"
ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ:
Заповнити у робочому зошиті паспорт-характеристику поезій Ігоря Калинця, подану нижче.
РЕФЛЕКСІЯ
УРОК № 32 (30.01)
Емма Андієвська "Казка про яян".
Добро і любов до світу
ПРИТЧА - повчальне алегоричне оповідання з чітко висловленою мораллю. Емма Андієвська в назві історії про яян сама визначає жанр твору - казка ("Казка про яян"), але оскільки в ній яскраво виражені ознаки не лише казки, а й притчі, то жанр цього твору можна визначити як КАЗКА-ПРИТЧА.
УРОК № 33 - 34 (06.02)
Емма Андієвська "Говорюща риба". Порушення питань моралі, дружби, сили слова. Принципи толерантного ставлення до інших, вірності мріям, прагнення гармонії зі світом
Виконати тестування за посиланням
УРОК № 35 - 36 (13.02)
Всеволод Нестайко - відомий у світі український дитячий письменник.
«Тореадори з Васюківки». Пригодницький захоплюючий сюжет.
Прочитати уривки з повісті у підручнику с.123 - 154
або прослухати аудіокнигу
ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ:
Переглянути уривок із кінофільму "Тореадори з Васюківки".
Уміти переказувати пригоди хлопців.
УРОК № 37 - 38 (20.02)
Всеволод Нестайко. «Тореадори з Васюківки». Мрія і дійсність, смішне, комічне, романтичне в пригодницькій повісті.
ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ:
Виконати тестування за посиланням
УРОК № 39 (28.02)
КОНТРОЛЬНА РОБОТА З ТЕМИ
"Я І СВІТ"
Виконати тестування за посиланням
УРОК № 40 (28.02)
Ярослав Стельмах «Митькозавр із Юрківки, або Химера лісового озера»
УРОК № 41 - 42 (06.03)
Ярослав Стельмах «Митькозавр із Юрківки, або Химера лісового озера»
Виконати тестування за посиланням
УРОК № 43 - 44 (13.03)
Ярослав Стельмах "Митькозавр із Юрківки, або Химера лісового озера"
Допитливість, винахідливість, кмітливість хлопчиків – головних героїв
УРОК № 45 - 46 (20.03)
Леся Воронина «Таємне Товариство боягузів, або засіб від переляку № 9»
Фантастична, романтична повість про виховання гідності та мужності
УРОК № 47 - 48 (27.03)
Леся Воронина «Таємне Товариство боягузів, або засіб від переляку № 9»
УРОК № 49 (03.04)
ПОЗАКЛАСНЕ ЧИТАННЯ
Ярослав Стельмах "Вікентій прерозумний"
УРОК № 50 (03.04)
ЛІТЕРАТУРА РІДНОГО КРАЮ
Народилася Будугай Ольга Дмитрівна 4 лютого 1964 року в місті Гуляйполі, там же 1981 року закінчила середню школу № 1. Потому закінчила факультеті романо-германської філології Запорізького державного університету та філологічний факультет Бердянського педагогічного інституту. Працювала вчителем іноземної мови, науковим співробітником у Бердянському краєзнавчому музеї, виклачем української та зарубіжної літератури, старшим викладачем кафедри літератури й методики навчання ДВНЗ «Переяслав-Хмельницький ДПУ імені Григорія Сковороди», викладачем німецької мови й латини, завкафедри іноземних мов Білоцерківського інституту економіки та управління Відкритого міжнародного університету розвитку людини «Україна».
Доцент кафедри іноземних мов Білоцерківського національного аграрного університету, кандидат філологічних наук. 3 жовтня 2003 року по липнь 2012 року проживала в Переяславі-Хмельницькому, останній період життя мешкала в м. Білій Церкві.
14 лютого 2022 р. О. Д. Будугай після тривалої хвороби померла, похована на малій батьківщині – у м. Гуляйполі на Запоріжжі.
Видала збірку «Скарби Приазов'я» (2001) та історико-документальну повість «У тунелях таємничої Дори» (2002 р.), у співавторстві з А. О. Будугаєм – «Сторінки історії Запорозького козацтва» (2008) і «Святковий вінок» (2009), у співавторстві з А. О. Будугаєм та С. Литвиненком – «Слова – світи» (2010).
2007 року за її участі побачив світ альманах літературної студії «Дитинець» «Ворота в Небо», активно співпрацювала на «Літературних сторіноках» газети «Педагогічні обрії» ДВНЗ «Державний педагогічний університет імені Григорія Сковороди».
Поезії Ольги Будугай наснажені любов’ю до України, вона прозора, відкрита, чітко зорієнтована ідейно. Ольга Будугай пише: «Україно, сестро, мати!». Так звертаються серцем, так навертають у віру свою правдою та любов’ю. Витоки поезії Ольги Будугай – із жіночої ніжності й самопосвяти, з терпіння й праці.
Для Ольги Дмитрівни як для науковця пріоритетним було краєзнавство. 105 публікацій за 1992–2019 рр., з них у фахових виданнях опубліковано 38 досліджень, 32 статті написано у співавторстві, що засвідчує спільність наукових інтересів автора з іншими науковцями (із цього числа співавтором 22 статей є чоловік О. Д. Будугай – А. О. Будугай), закордонних публікацій 8. 2009 р. О. Д. Будугай видала монографію «Аксіологічні та жанрові параметри пригодницько-шкільної повісті для дітей 1960–1980-х років». Навчально-методичні розробки становлять 27 одиниць, літературознавчі дослідження – 38 од., публікації культурологічного характеру – 40 од.
УРОК № 51
КОНТРОЛЬНА РОБОТА З ТЕМИ "ПРИГОДИ І РОМАНТИКА"
УРОК № 52 - 53 (10.04)
Жанрова різноманітність гумористичних творів Леоніда Глібова
УРОК № 54 - 55 (17.04)
СТЕПАН РУДАНСЬКИЙ. СПІВОМОВКИ
УРОК № 57 - 58 (24.04)
ПАВЛО ГЛАЗОВИЙ. ГУМОРЕСКИ
УРОК № 59 - 60 (01.05)
ПАВЛО ГЛАЗОВИЙ. ГУМОРЕСКИ
Руськомовний депутат – Павло Глазовий
Коли в Радi у Верховнiй
Руськомовний виступа,
Ви прислухайтесь, шановні,
Що він меле й телiпа.
– Без единого Союза
Далеко мы не уйдем.
Жить не сможем без России,
Неизбежно пропадем…
– Виступайте на державній! –
Із гальорки хтось гука.
– Перестаньте придираться! –
Чути з іншого кутка.
А йому ж державна мова
Непотрібна, зайва рiч.
Йому рiдна та, якою
Разговарівал Іллiч.
Проти вищого начальства
Вiн нiколи не ішов.
Що начальство iзрекало,
Те і вiн услід молов.
Не морочилась ніколи,
Твердолоба голова,
Українські чи російськi
Ті начальницькі слова.
Буде три державні мови
Чи чотири, чи одна, –
Ні тiєi, нi цiєї
Вiн не знатиме й не зна.
І його не мучить совість,
І – сумління не гризе…
Тож послухайте терпляче,
Ще чого він наверзе.
– Мы от наших оппонентов
Разных слушаем речей,
А живут они поддержкой
Иностранных богачей.
Потому они им служат,
Что живут за ихний счет!
Зачекаймо ще хвилинку,
Доки вiн затулить рот.
Зачекаймо й запитаймо:
– А тепер повiдай нам,
За який і чий рахунок
Ти живеш на світi сам?
Ти продуктiв добру купу
Умегелюєш щодня.
Що ж у тебе – є корова,
Власні кури чи свиня?
Може, ти свиню зарізав
І насмажив ковбаси?
Може, з власного городу
Ти картопельку їси?
У народу від нестатків
Уривається терпець,
А у тебе на загривку
Ледь зійшовся комірець.
Ти Росію сильно любиш?
Безперечно, це не грiх,
Але хто ж тебе тримає,
Не пускає до своїх?
Залиши нам Україну,
Не тягни до росiян,
Можеш пупа надірвати,
Це ж тобi не чемодан.
Наші хлопці – Павло Глазовий
Іде вуйко Хрещатиком –
Приїжджа людина.
Запитує у зустрічних:
– А котра година?
Перехожі пробiгають,
Позиркують скоса.
Той рукою вiдмахнеться,
Той відверне носа.
А тут раптом двоє негрів
Вийшли з гастроному.
Один глянув на годинник:
– Зараз чверть на сьому.
Вуйко низько поклонився.
– Дякую, шановнi!
Значить, є ще у столиці
Україномовні.
Мова величава – Павло Глазовий
Якщо в нашій безталанній мові
Набереться двісті тисяч слів,
То за кожне українське слово
Вже поклали сто голів…
Нашу мову величаву
Чуємо не всюди.
І не мова винна в цьому —
Винуваті люди.
Не вживеться щира мова
З кволими рабами,
В яких думка на припоні,
Язик за зубами.
У чиновницьких чуланах,
Де столи дубові,
Де неволя і сваволя,
Тісно нашій мові.
По крамницях та пивницях,
Де й повітря п’яне,
Гасне, в’яне слово наше
Степове, духмяне.
Не для “куплі” мова наша
І не для “продажі”.
Не для того, щоб базікать
На ледачім пляжі.
Наше слово не ввібгати
У сухі трактати,
Щоб лакейством хліба кусень
Підло заробляти,
Щоб брехати, щоб дурити,
Забивати баки,
Позичаючи нахабно
Очі у собаки.
На зачовганих асфальтах,
Де смолою пахне,
Наше слово крила губить,
Наша мова чахне…
Суперечка – Павло Глазовий
Матір звуть Елеонора, а батечка – Савка.
Синок у них підростає, ім’я йому Славка.
Батько щирий українець, мати – сибірячка.
– Нє говорі, – учить мати, – гавкаєт собачка.
Вєдь нє гавкаєт собачка, она, дєтка, лаєт.
Ето тєбє твой папаня язик засоряєт.
Сколько раз я говоріла: пожалєй рєбйонка!
Зачєм же ти уродуєш, дєлаєш подонка?
– Прошу cлова вибирати, – насупився Савка. –
Це ти мене зараз лаєш, а собака – ГАВКА!
Факти й аргументи – Павло Глазовий
– Кажуть, наших у Росії
Є мільйонів п’ять.
– А вони там по-російськи
Вміють розмовлять?
– Ну звичайно. Володіють
Мовами двома.
– Є там школи українські?
– Ні, таких нема.
– А Росія скільки руських
Дарувала нам?
– Їх в чотири рази більше,
Аніж наших там.
– Чи спокійно їм живеться?
– “Трєбуют” весь час,
Щоб по-руськи їхні дітки
Вчилися у нас.
А чому отак виходить
Пояснив один
Убеждьонно руськомовний
Вчений гражданін:
– Всем известно из древнейших
Письменних трудов
То, что Киев – зто матерь
Русских городов.
Ну, а кто же чаще русских
Поминает мать?
Зто следует бандерам
На заметку взять.
Писання й кусання – Павло Глазовий
Один дресирувальник років з п’ять
учив свиню писать і малювать,
та не навчилася нічому тупорила,
лише учителя за ногу укусила.
В літературі теж: хто не навчився писати,
той критиком стає, щоб іншого кусати.
Про бідного Льову i державну мову
Зустрілися на базарi
Дамочки знайомі.
– Як ваш Льова поживає?
– Сидить у дурдомi.
Він в Ізраїль перебрався
До перебудови,
А там бар’єр – бiда тобi,
Як не знаєш мови.
Вчився Льова так старанно,
Що не бачив свiту,
Але ідишу не вивчив,
Не знає івриту.
Як почина балакати,
Ні складу, нi ладу.
Там же книжки не спереду
Читають, а ззаду.
Потикався бiдний Льова
В рiзні установи,
Все закрито-перекрито,
Як не знаєш мови.
Скрiзь дивилися на Льову,
Як на психопата,
Тому й зробив бiдний Льова
З фанери плаката.
Накарлякав: “До такого
Життя ми не звичні.
Ми – євреї особливі,
Російськоязичні.
Вимагаєм від кнесета *
Створить нам умови,
Запровадить в Ізраїлі
Дві державні мови!”
Гукав Льова пiд кнесетом,
Роззявивши рота,
А на нього всі дивились,
Як на ідіота.
Мало йому не побили
На лобi плаката.
Тепер в Льови у дурдомі –
Окрема палата.
Щоб знав, дурень, що Ізраїль –
Розумна держава.
Нав’язувать чужу мову
Там не мають права.
Немає коментарів:
Дописати коментар